Оперний театр

Оперний театр, 1998

Утримування міським коштом пристойного театрального приміщення у старі часи було не тільки престижною справою, а й непоганою статтею прибутку для муніципальної каси. Адже антрепренери - утримувачі труп, що виступали на міській сцені, - сплачували чималі гроші за оренду. Тривалий час (з 1856) на Театральній площі у Києві стояла зовсім непоказна театральна будівля приблизно на 900 місць. Про неї подейкували, ніби до Києва помилково надіслали проект театру, затверджений для Житомира. Втім розмови про зведення нового міського театру впиралися у відсутність вільних коштів.

І раптом складне питання вирішилося саме собою. У лютому 1896 р. міський театр охопила пожежа. Людських жертв, на щастя, не було, але згоріла дощенту споруда вже не підлягала відновленню. Отже, постала потреба нового будівництва. Місто вирішило не скупитися. Було проведено цільову муніципальну позику, яка принесла півмільйона рублів (на ті часи шалені гроші). Оголосили широкий конкурс проектів із залученням зодчих з багатьох країн: Австрії, Італії, Німеччини, Франції, Швеції. У лютому 1897 р. компетентне журі при столичному товаристві архітекторів оприлюднило своє рішення: перше місце посів проект петербурзького академіка Віктора Шрьотера. Цей знаний майстер спеціалізувався саме на проектуванні театрів; його твори досі прикрашають Санкт-Петербург, Тбілісі, Нижній Новгород, Іркутськ.

Оперний театр, 1910

Щоправда, академік рішуче відмовився керувати будівництвом на місці. Але ця проблема, кінець кінцем, вирішилася.
Роботи зі спорудження театру очолив досвідчений київський архітектор Володимир Ніколаєв. 1900 р. вже велося опорядження будівлі. І тут виникла затримка. Саме тоді Київ струсила так звана будівельна лихоманка, коли всі грошовиті городяни прагнули інвестувати кошти у приватне будівництво - це обіцяло значні прибутки. Як наслідок, зросли ціни на матеріали, робочу силу. Старий кошторис виявився замалим. Довелося приплачувати від міста ще кількасот тисяч.

Оперний театр, 1998

Проте у вересні 1901 р. театр все ж було відкрито. Його пишне оздоблення мало ренесансні риси. Особливо виразним був головний фасад з Володимирської вулиці, прикрашений скульптурами крилатих грифонів, а також Мельпомени й Терпсихори (нещодавно біля напівоголених муз не зовсім доречно вмістили бюст Тараса Шевченка). Первісно глядачева зала була розрахована на 1267 місць, причому глядачі гальорки мусили користуватися окремим входом, щоб не заважати глядачам партеру та лож. Проведена у 1980-х роках реконструкція театру істотно змінила його планування, зроблено також надбудову над сценою, але загальний вигляд та стильове вирішення театральної будівлі лишилися практично незмінними.

Оперний театр, 1907

Від початку свого існування міський театр надавав приміщення акторам опери й балету. Київ у той час називали третьою оперною столицею імперії. У Київській опері на початку XX ст. виступали улюбленці публіки - тенори Антон Боначич, Стефан Беліна-Скупевський, Федір Орешкевич; баритони Михайло Бочаров, Оскар Каміонський, бас Платон Цесевич; сопрано Клара Брун, Катерина Воронець, Марія Скибицька; колоратурні сопрано Емілія Боброва, Марія Таїрова й Розалія Горська. Тут працювали чудові режисери та диригенти, худож-ники-декоратори й костюмери. Київський міський театр на найвищому рівні ставив уславлені опери: «Пікова дама» та «Євгеній Онєгін» Чайковського, «Життя за царя» Глінки, «Князь Ігор» Бородіна, «Садко» Римського-Корсакова, «Демон» Рубін-штейна, «Чарівна флейта» Моцарта, «Травіата» й «Аїда» Верді, «Фауст» Гуно, «Кармен» Бізе та багато інших. Регулярно приїздили славетні гастролери: Шаляпін, Собінов, Баттістіні, Руффо...

Оперний театр, поч. ХХ ст

На жаль, крім творчих здобутків, у театрі сталася прикра подія. 1 (14) вересня 1911 р. в Київській опері відбувався спектакль на честь візиту до міста імператора Миколи II. Разом із царем були присутні його родина, царедворці, уряд. Давали оперу Римського-Корсакова «Казка про царя Салтана». У перерві між другою та третьою діями прем'єр-міністр та міністр внутрішніх справ Петро Столипін самотньо стояв біля бар'єру оркестрової ями. Раптом до нього стрімко наблизився молодик у фраку і двома пострілами смертельно поранив Столипіна. Через чотири доби голова уряду помер у хірургічній клініці на сучасній вул. Олеся Гончара, 33. Петро Столипін був похований на території Києво-Печерської лаври. Його вбивцю заарештували на місці замаху. Виявилося, що злочинець - син заможного адвоката і сам адвокат Дмитро Богров, - був членом організації бойовиків-анархістів і водночас агентом «охоронного відділення» (таємної політичної поліції). Невдовзі його стратили у фортеці на Лисій горі. А для істориків досі лишається відкритим питання - чи був Богров терористом-одинаком, а якщо ні, то хто саме підштовхнув злочинця до дії, які конкретні сили стояли за його спиною? Про це, можливо, ми вже ніколи достеменно не дізнаємося.

Попередня    Головна