Володимирський собор

 Володимирський собор

Патріарший Свято-Володимирський кафедральний собор Української Православної Церкви Київського патріархату - не тільки один з найвеличніших храмів світу, збудованих у XIX ст., але й пам'ятник видатному християнському сподвижнику, святому рівноапостольному князю Володимиру Великому, який, вивівши з мороку язичества в 989 році свій народ, приніс у Русь-Україну світло Христової Істини, благодаті і вічне спасіння. Впровадивши спочатку в Києві, а потім і в усій своїй країні істинну віру, великий князь прилучив свій народ і свою державу до світової християнської цивілізації, яка вже мала майже тисячолітню історію. Із Христовою вірою в Русь-Україну прийшла книжність, незнаний до того живопис (іконопис), кам'яне будівництво (було зведено перший кам'яний храм у Києві, знамениту Десятинну церкву), євангельське благочестиве слово, яке стало моральною підвалиною суспільного буття. Кажучи сучасною мовою, великий князь Київський здійснив революцію у духовному житті підвладної йому державі, на той час одній із найбільших у Європі. Боже провидіння, виконавцем якого, охрестившись у Корсуні (Херсонесі Таврійському) став Володимир Святославович, зробило Русь-Україну не тільки християнською, але й більш духовною країною, спрямованою у майбуття.

 

12 липня 1853 року імператор Микола І затвердив доповідь святійшого Синоду про спорудження у Києві соборного храму в ім'я Святого рівноапостольного князя Володимира, а вже у серпні було створено Комітет, який мав опікатися збором коштів та будівництвом собору. До комітету ввійшли переважно духовні особи. Проектування храму-пам'ятника було доручене відомому архітектору Івану Васильовичу Штрому (1823-1887), автору кількох значних цивільних будов у Києві, зокрема Володимирського кадетського корпусу (1857) та другого Міського (оперного) театру (1854). У 1859 році він представив креслення майбутнього собору на розгляд будівельного Комітету.
І.В.Штром спроектував Свято-Володимирський собор у древньовізантійському стилі, поклавши в його основу традиційний для церковного будівництва хрест. Грандіозний за розмірами і висотою собор мали увінчати тринадцять золотоверхих куполів, стільки, як і на святій Софії.
Будівельний комітет, розглянувши і схваливши проект, відправив креслення до Петербурга, де його затвердив особисто Микола І.

Попри августійшу увагу до спорудження храму в Києві перший камінь у його підмурок заклали тільки через дев'ять років, хоч ідея про його спорудження знайшла підтримку найширших мас, про що свідчив потік пожертвувань. Багаті і бідні, аристократи і поміщики, чиновники і військові, купці і кріпаки-селяни вносили кошти на будівництво майбутнього храму. Тільки в перший рік було зібрано понад сто тисяч рублів сріблом. Києво-Печерська Лавра передала на спорудження собору із своїх заводів мільйон штук цегли...
Володимирський собор, 1915
Проте зі смертю митрополита Філарета (1857) справа зі збором коштів відчутно загальмувалася. Власне, головною причиною цього була не стільки смерть київського ієрарха, скільки поразка Росії у Кримській війні, яка підточила не тільки економічний, але й моральний стан країни. Майже припинився потік пожертв на храм, суспільство охололо до грандіозної ідеї.

Новий митрополит Ісидор, хоч і не так активно як його попередник, але пильнував справу будівництва майбутнього храму. Він домігся того, що київський генерал-губернатор князя Іларіон Васильчиков виділив поряд із Університетом святого Володимира ділянку землі для спорудження храму, хоча раніше ділянка під собор була виділена в "межах Ярославового граду" - неподалік незадовго до того розкопаних археологом Лохвицьким руїн Золотих Воріт. Проте в 1857 році до Києва прибув імператор Олександр II, який дуже зацікавився долею проекту, схваленого його батьком. Ознайомившись із справою будівництва собору, він повелів звести його на пустирі між Бібіківським бульваром (сучасний бульвар Тараса Шевченка) та Фундуклеївською (вулиця Богдана Хмельницького).
У березні 1860 року нарешті був спланований майданчик під будівництво соборного храму. Враховуючи дефіцит коштів будівельний Комітет доручив єпархіальному архітектору Павлу Івановичу Спарро (1814-дата смерті не з'ясована) переробити проект В. І. Штрома з метою зменшення розмірів споруди і кошторису на його будівництво. Спарро, щоб повністю не переробляти проект, вирішив зняти бокові нефи, тобто змінити хрестовидну основу, і надати собору вигляду так званого "корабля". Замість тринадцяти куполів він залишив сім. Минуло ще два роки в пошуках коштів на спорудження собору та будівельного підрядчика, котрий мав звести храм..

Безпосередній нагляд за будівництвом Комітет доручив Олександру Вікентійовичу Беретті (1816-1895), який вніс значні зміни у проект Штрома-Спарро.

15 липня 1862 року, у день святкування пам'яті рівноапостольного князя Володимира, у присутності генерал-губернатора Південно-Західного краю князя Іларіона Васильчикова, місцевої аристократії та духовенства митрополит Київський і Галицький Арсеній в урочистій обстановці заклав перший камінь майбутнього храму і заявив, що через чотири роки тут постане в усій величі і красі кафедральний собор-пам'ятник Хрестителю.

Будівництво велося досить активно. Уже в 1866 році собор був вимурований аж до куполів. І раптом трапилося непередбачене. Стіни, а вслід за ними арки й перекриття, дали глибокі тріщини. Стало зрозуміло, що вони не витримають ваги куполів. Роботи припинили, було створено спеціальний технічний комітет з провідних київських архітекторів, із Петербурга викликали І. Штрома. Допущені під час переробок проекту помилки в математичних розрахунках призвели до катастрофічної ситуації. Технічний комітет дошукувався архітектурних рішень, щоб виправити становище. Але минав місяць за місяцем, рік за роком, а будівництво не відновлювалося.

У 1875 році до Києва знову приїхав імператор Олександр II. Здійснюючи інспекційний огляд міста, він, зрозуміло, поцікавився й будівництвом соборного храму. Але його чекало безрадісне видовище: обезлюднений будівельний майданчик, геть прогнилі риштування. Імператор вибухнув гнівом, наказав за будь-яку ціну продовжити будівництво. З Петербурга негайно викликали одного з найвідоміших архітекторів Рудольфа Богдановича Бернгарда, який здійснив точні математичні розрахунки навантажень на стіни і перекриття, а відтак зумів знайти й технічне рішення для ліквідації тріщин. Зовнішні "несучі" стіни було запропоновано зміцнити прибудовою бічних нефів та контрфарсів.
У червні 1876 року врешті відновили будівельні роботи, їх очолив відомий київський архітектор, якому належало авторство вишуканої будови Купецького зібрання (тепер Національна філармонія) та Театру Бергоньє (Театр російської драми імені Лесі Українки) Володимир Миколайович Ніколаєв (1847-1911), який чудово впорався з поставленим завданням, розробивши проекти бічних нефів, котрі надали собору вигляду давньовізантійської базиліки. Всередині храм був розділений на три нефи: середній та два бокових, а ті у свою чергу розділені хорами на дві нерівні частини. Округлість будові надавали абсиди, що відповідали ширині внутрішніх нефів.
Володимирський собор
У соборі планувалося влаштувати п'ять притворів (три внизу та два на хорах). Проте, згідно з давньовізантійськими традиціями, було вирішено, що Свято-Володимирський собор матиме один престол у середньому нефі, у правому ж розміститься жертовник, а в лівому - ризниця. Ще два олтарі - Ольгинський та Борисоглібський мали знаходитися на хорах.

У 1882 році двадцятилітня епопея будівництва Свято-Володимирського собору врешті завершилася. Постало питання про внутрішнє оформлення собору, його розписи та інтер'єри. Член Київського церковно-археологічного товариства та професор Київської духовної академії I.I. Малишевський висловив думку, щоб внутрішній вигляд собору стилістично і канонічне відповідав храмам того часу, в який жив святий рівноапостольний князь Київський Володимир, тобто був оформлений у давньовізантійському стилі.

Ця думка знайшла підтримку не тільки церковних кіл, але й широкої громадськості. Адже кияни були виховані на чудових зразках давньоукраїнського мистецтва, які дійшли із сивої давнини у Софії, Золотоверхому Михайлівському соборі, Свято-Кирилівській церкві, Свято-Успенській церкві Києво-Печерської лаври, церквах Видубицького монастиря...

Навесні 1896 року розпис і оздоблення собору практично були завершені, за винятком Ольгинського та Борисоглібського преділів на хорах. Освячення мало відбутися 15 липня - в день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира. Але урочистості перенесли на пізніший час: чекали приїзду до Києва імператора Миколи II.

20 серпня 1896 року у присутності царської сім'ї, сановників, найвищого духовенства та кліру митрополит Іоаникій освятив Свято-Володимирський собор, який відразу став дуже популярним серед киян, особливо молоді. Сюди приходили студенти Університету святого Володимира і Володимирського кадетського корпусу, першої та другої київської гімназій. Відвідувачам подобався собор не тільки своєю грандіозністю й художньою неповторністю, але й урочистістю, піднесеністю служб, чому сприяє ще й унікальна акустика собору, в якій кожне слово наче возвишається, лине в небо...Тут співав один з кращих у Києві церковних хорів під керівництвом видатного українського регента Якова Калішевського (1856-1923).

Пам'ятною подією в історії собору стали урочисті відправи 30 травня і 1 червня 1913 року за участю патріарха Антіохійського Григорія IV. У травні 1914 року при соборі було засноване Свято-Володимирське братство, яке опікалося солдатами і пораненими на фронтах першої світової війни. 19 березня 1917 року в соборі відбулося урочисте богослужіння пам'яті Т.Г. Шевченка, після якої багатотисячна маніфестація рушила до пам'ятника Богдану Хмельницькому, де відбувся один з перших в Україні національних мітингів з вимогою надати Україні незалежність.

З приходом до влади більшовицьких комісарів розпочався неприхований терор проти всіх проявів релігійного життя. Особливо жорстоко переслідувалися священики та ієрархи церкви. У Володимирському соборі було забрано велику кількість безцінних як в художньому значенні так і щодо свого ритуального призначення речей, зняли всі дзвони, заборонили його опалювати, що привело до руйнації розписів. А в 1929 році собор взагалі був закритий. ВУЦВИК ухвалив рішення перетворити цей храм у Музей антирелігійної пропаганди. Якийсь час тут знаходилися архівні фонди місцевих органів влади, потім книгосховище педагогічного інституту...
Після переведення в 1934 році столиці України з Харкова до Києва, влада вирішила перетворити "Київ церковний у Київ індустріальний". Свято-Володимирський собор, перлина як художнього так і центру духовного життя Києва, поставили першим у постишевському списку на знищення. Адже саме на місці Свято-Володимирського собору мала починатися магістраль революційних маніфестацій. Для того, щоб її прокласти, більшовицький уряд намітив знести також Софію Київську та Золотоверхий Михайлівський собор, перенести в інше місце пам'ятник Богданові Хмельницькому. Бог відвернув грішні руки войовничих атеїстів від Софії і Володимирського собору, які не розділили страшну долю 21 київського храму, серед яких був і Золотоверхий Михайлівський собор XI ст.

У 1944 році Свято-Володимирський собор став кафедральним храмом митрополита Київського і Галицького, екзарха України. Проте служби проводилися тут тільки з дозволу влади. І тільки в шістдесятих роках XX ст., коли київсько-галицьку митрополію очолив митрополит Філарет (Денисенко) значно пожвавилося духовне життя в Свято-Володимирському соборі. Окрім церковних служб тут проводилися таїнства хрещення і вінчання, урочисті служби, присвячені православним святам, спільні з іншими ієрархами молитви. Тут відбувалися головні урочистості, тисячоліття хрещення Руси-України (1988) у Києві.

Після проголошення незалежності України в церковному житті відбулися великі зміни. Постала Київська патріархія Української Православної Церкви. У 1995 році у Свято-Володимирському храмі відбувся собор Української Православної церкви Київського Патріархату, на якому митрополит Філарет (Денисенко), який понад тридцять років служить у цьому храмі, був обраний Патріархом Руси-України.

Попередня    Головна    Наступна