Святого Миколи Притиска церква на Подолі

Церква Миколи Притиска

Цей храм, один із трьох на Подолі, присвячених св. чудотворцю Миколаю, являє собою унікальну пам`ятку доби Ренесансу. Він добре зберігся до наших днів і міститься на перетині вулиць Притисько-Микільської та Хорива. Щодо походження другої частини його назви існує щонайменше дві версії. Найвірогідніша із них пов`язана з так званою "притикою" (причал) для човнів та торговельних суден у гавані, яка в давні часи утворилася в гирлі неіснуючої сьогодні річки Почайни. Ще в добу Київської Русі там стояла дерев`яна Миколина церква, позаяк цей святий опікувався купцями, торговельниками і моряками.

Отож виходить, що дерев`яна церква, споруджена в сере-дині XVI століття на перетині зазначених вище сучасних ву-лиць і в джерелах вперше згадана 1612 року, перейняла на-зву своєї стародавньої попередниці. На межі XVII і XVIII століть (за іншими джерелами - в першій половині XVII, а саме 1631 року) парафіянин, київський міщанин Петро на прізвисько Залізний Гріш своїм коштом поставив замість неї мурований храм, до якого, найдавнішого на Подолі, можна завітати і сьогодні. Щоправда, на плані Києва 1695 року на цьому місці зображена однобан-на дерев`яна церква. І все ж дослідники Києва відносять муровану пам`ятку до кінця XVII століття. А дерев`яну церкву перенесли на ріг вулиць Володимирської та Великої Житомирської, де вона певний час існувала під назвою "Іоано-Золотоустівська". У межах парафії подільської церкви знаходилися 2 історичні будівлі, розібрані у середині XIX століття: так званий будинок Артемихи і будинок київського сотника Сави Туптала, батька відомого ієрарха православної церкви Димитрія Ростовського. Останній стояв проти храму, якому і був подарований, а пізніше на його місці утворила-ся площа перед входом до Флорівського монастиря.

Більш романтично виглядає легенда (чи, може, бувальщина) про злодія, який уночі забрався до церкви з метою її пограбування і якого св. Миколай (чи важка ікона з його зображенням) буцімто "притиснув" і тримав до того часу, поки не надійшли люди.

Церква, про яку йде мова, являє собою хрестоподібну рівнораменну в плані споруду з великою банею, виконаною в стилі українського бароко, і бічними вівтарями в ім`я Покрова Пресвятої Богородиці та святих страснотерпців Косьми і Даміана. Посаду її пресвітера у 1647 році обіймав о. Олександр Тустановський. Вона зазнала значних пошкоджень від трьох сильних пожеж, які мали місце на Подолі в 1651, 1718 та 1811 роках. Після другої із них церкву на кошти доброхотів відновили 1750 року, перейменувавши дещо пізніше Покровський бічний вівтар на Стрі-тенський. Після третьої пожежі її обгорілі стіни майже три десятиліття не мали над собою даху.

Церква Миколи Притиска, 1878

Відновлення храму, разом із дзвіницею, було здійснено за проектом архітектора А.І. Меленського із збереженням його барокових форм. Ампірна, з бароковим ліпленням мурована дзвіниця при ній з`явилася не раніше 1651 року, її верхній ярус у формах класицизму було зведено у другій половині XIX століття, коли навколо неї вже існувала одноярусна прибудова, виконана у 1830-х роках. Ще одна подія побічно вплинула на долю храму. 4 квітня 1866 року на життя імператора Олександра II було вчинено невдалий замах. У відповідь парафіяни Притисько-Микіль-ської церкви вирішили увічнити пам`ять про цей щасливий (не загинув) для "улюбленого" самодержця день і органі-зували між собою підписку.

Зібраних грошей вистачило для спорудження мурованої каплиці в ім`я святителя Миколая. Закладення її біля південної стіни церкви, після літургії і молебня в останній, здійснив 9 травня 1867 року в присутності великої кількості людей митрополит Київський Арсеній, а освячення - 14 листопада 1868 року, в день народження цесарівни Марії Федорівни, все той же владика Арсеній. Тепер торговельники, хто цього бажав, отримали можливість помолитися перед початком важкого трудового дня. Над вхідними дверима каплиці, навколо невеликого образа св. Миколая, мав бути напис: "В память спасения жизни импера-тора Александра II 4 апреля 1866 года".

Свідками ще одного чину освячення, цього разу художньо писаної ікони Божої Матері "Грузинська", присутні в храмі стали 1 листопада 1889 року. Ця ікона була виготовлена на кошти церковного старости В.В. Листовничого, який у свої 80 років залишив купецьку діяльність і спрямовував усі свої зусилля, спільно з протоєреєм о. М. Ленчевським, на покращання стану як церкви, так і 2-класної церковно-парафіяльної школи. Остання досягла тоді найвищих показників за весь час свого існування з 1 серпня 1861 року. Вона містилася в церковному будинку, в кімнатах диякона і псаломщика, які свого часу залишили свої посади за скороченням штатів. Першого дня занять 50 дітей отримали безкоштовно слов`янські букварі, а дівчатка - ще й 40 котушок ниток і голки, як подарунок від доньок настоятеля. 1863 року у школі нараховувалося вже 48 хлопчиків і 52 дівчинки, яких навчав вчитель, отримую-чи за свою працю 250 рублів на рік. Тоді ж парафіяни рі-шуче висловилися проти будинків розпусти, які мали з`явитися біля їхнього храму. Вони таки з`явилися в кіль-кості 2 одиниці, але на Андріївському узвозі.

Розташування храму неподалік Житнього ринку сприяло інтенсивному відвідуванню його багаточисельними молільниками. Вони задовольняли тут свої духовні потреби, поповнюючи одночасно церковну касу. А ще храм володів місцевістю "Дубова гряда" та сінокосами під Києвом. Отож на початку XX століття, за ініціативою церковного старости І.С. Но-викова, було здійснено його значне оновлення, і 1 грудня 1903 року храм освятив митрополит Київський Флавіан.

    Проте вже в квітні 1909 року він вкотре постраждав від пожежі, яка сталася від погано притушених свічок. При цьому згоріли ікона Різдва Божої Матері, кіот Образа Грузинської Божої Матері, трохи - кіот від особливо шанованої місцевим населенням ікони св. Миколая. Наприкінці того самого року настоятеля церкви професора Київської духовної академії протоєрея о. Ф.Я. Покровського призначили благочинним Києво-Подільських церков.

    Радянська влада якийсь час терпіла існування храму. 1935 року у ньому служив і мешкав предстоятель УАПЦ митрополит Іоан Павловський. Невдовзі ця сама влада заборонила здійснювати богослужіння в храмі, а його приміщення використовувала для своїх потреб, влаштувавши у них ткацько-прядильку фабрику. 17 травня 1983 року він, перебуваючи з 1977 року на реставрації, зазнав біди, коли через руйнівну дію підземних вод завалилася була його південно-східна частина. До 1990 року тривала реставрація всієї споруди, яку здійснювали за проектом фахівців інституту "Укрпроектреставрація" (головний архітектор проекту - В. Корнєєва і автори - Н. Селіванова та 3. Нестерова) і за кошти у розмірі 42 тисячі рублів, що їх виділило тодішнє Українське товариство охорони пам`яток історії та культури. У ній передбачалося розмістити одну із культурно-просвітницьких установ міста. Називалися Театр поезії, Дитячий музичний театр, Камерний хор, Будинок пропаганди згаданого вище Товариства тощо.

    У часи перебудови в церкві на вулиці Хорива, 5-А відновилися богослужіння. Спочатку вона належала до Української Автокефальної Православної церкви, а з початку 1990-х років - до Української Православної церкви Київського Патріархату. На межі XX і XXI століть коштом пара-фіян і зусиллями настоятеля храму протоєрея о. Олега Маланюка було здійснено його реставрацію. Новий розпис бані виконав живописець М.А. Стороженко, а уцілілий живопис на решті стін поновили художники-реставратори С. Перехожун, І. Балдуха, Ю. Гузенко та С. Баяндін. Освятив церкву 17 травня 2001 року після її новітньої відбудови Предстоятель УПЦ КП Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Між іншим, доводилося чути, що між нею і сусіднім Флорів-ським жіночим монастирем існує начебто підземний хід.

Попередня    Головна    Наступна